Михайло Подоляк

Президент України зустрінеться в Парижі з фон дер Ляєн, Рютте, Мерцом, Стармером для «звірки годинників» під час інтенсивних обговорень гарантій безпеки для України. А точніше – гарантій безпеки Європи на східному кордоні. Є два паралельні процеси. Перший – ситуативна спроба зупинити війну, у якій головну роль відіграють Сполучені Штати й особисто Дональд Трамп. Другий – конструювання повоєнної архітектури Європи. Там знають свої слабкості: європейці мають дефіцит зброї та не можуть без США накласти ефективні санкції на Індію та Китай. Але ЄС узяв на себе мілітарне стримування Росії – на базі ЗСУ, українських ракетно-дронових технологій, можливо, за участю європейського контингенту. Україна виступає активним модератором у цих процесах. Постійне щоденне спілкування з партнерами заради глобальної та континентальної безпеки…

Європа нарешті зрозуміла, що без сильної України її власна безпека є фікцією. Тому сьогодні обговорюються не абстрактні «гарантії», а нова архітектура оборони континенту. Базовий елемент – це Збройні Сили України. Вони вже зупинили Рф і тепер мають стати ядром системи стримування. Розвиток мілітарного виробництва – Європа будує заводи з випуску техніки й боєприпасів, Україна створює дрони, системи РЕБ і ракети. Закрите небо – не лише Patriot, а вся «парасолька»: тактична й стратегічна авіація, розвідка, інтегрована ППО. Ракетне стримування – Москва повинна знати, що будь-який удар отримає співмірну відповідь. Уже сьогодні ми проєктуємо ракети дальністю 3 тисячі кілометрів із бойовою частиною понад тонну. Кремль не боїться паперових декларацій. Інструментом примусу до миру мають стати нові заводи, тисячі ракет, сотні тисяч дронів. Нова формула європейської безпеки створюється через силу, а не через ілюзорні компроміси з агресором.

Одинадцять років війни за незалежність навчили нас, що найбільш позитивні й негативні сценарії ніколи не справджуються. Так, бойові дії не можуть припинитися за результатами однієї зустрічі – це нонсенс. Будемо реалістами: мир не настане миттєво, а частина українських територій тимчасово лишиться під окупацією, доки санкційно-ізоляційний прес не зламає російську економіку. Однак учора в Білому домі було чітко показано, що так само неможливий апокаліптичний сценарій. США й Рф не нав’яжуть Україні умов, яких не прийме український народ. Є також упевненість, що Європа формуватиме принципи переходу до миру разом із США. Тепер кордон безпеки ЄС проходить по Україні, і це ілюструє потужний склад делегації європейських лідерів у Білому домі. Росія намагатиметься брехати й тягнути час, але інструменти примусу спрацюють. Наше завдання – до цього часу утримати суб’єктність, нарощувати оборонпром, вимагати санкційної деструкції Рф і готовності партнерів до введення своїх контингентів. У такий спосіб ми зможемо зупинити війну на умовах, сумісних із волею українського суспільства.

Україна оцінюватиме результати зустрічі в Анкориджі за трьома критеріями. 1) Негайне безумовне й повне припинення вогню. 2) Узгоджені з Україною та Європою принципи подальшого мирного процесу – без права вето Москви. Зокрема, реальний тристоронній формат переговорів. 3) Зрозумілий сигнал усім іншим країнам – реципієнтам російських ресурсів: підтримка війни означає ізоляцію та втрату ринків. Санкції… Ані торгу територіями, ані особливих статусів для окупованих районів. Спершу припиняють умирати люди, потім розпочинається політика. Очевидно, що Президент Трамп хоче покинути Аляску миротворцем, а не статистом у чужому (читай – російському) сценарії. Це можливо лише тоді, коли перший пункт про припинення вогню буде виконано буквально за години. Інакше мають автоматично вмикатися жорсткі інструменти тиску.

Приєднання територій не є кінцевою метою Путіна. Він не згодний із самим існуванням України. Путін хоче, щоб ми зникли як держава. Прагне позбавити нас армії, зовнішньої політики, права голосу у власному домі. Маємо стати невиразним русифікованим придатком імперії. Тому розмови про «мінімальні вимоги Москви» безглузді – існують лише максимальні. Кремль живиться війною та не зупиниться до стратегічної поразки, коли агресія стане для РФ непосильною. Будь-які інші варіанти перемир’я означатимуть паузу на російських умовах. Це знищить міжнародне право. Світ отримає сигнал: за менший злочин карають санкціями, за більший – санкції знімають. Глобальна система безпеки зруйнується, а війна стане універсальним способом розв’язання суперечок. Єдиний шлях до сталого миру – зробити так, щоб Кремль боявся навіть думати про нову агресію.

Дискусія про роль особистості в історії не буде завершена ніколи. Немає сенсу вдаватися до неї і в обговоренні заяв Президента Трампа, який тепер звертається до субʼєкта Путіна лише мовою ультиматумів. Тут важливі всі причини разом. По-перше, Сполучені Штати мають стратегічний інтерес в утвердженні миру, бо він є базою економічного процвітання. Америка стала великою, коли перемогла порушників міжнародного порядку та відкрила епоху глобальної торгівлі. По-друге, зрозуміло, що Рф не є раціональною країною, яка може ухвалювати адекватні рішення. Рф настільки нікчемна сьогодні, що свою суб’єктність як «путінська авторитарна держава» може реалізовувати тільки через насилля, війну та масові демонстративні вбивства цивільних в іншій країні. І по-третє, субʼєкт Путін, як завжди, неправильно оцінив характер Дональда Трампа. Після довгої перерви США знову очолює чоловік, що реалізується через конфлікти, вміє використовувати силові інструменти й не терпить приниження. Якщо всі чинники скласти до купи, розвиток подій передбачити легко.

Реального прориву в переговорах із Росією не станеться, доки Кремль не відчує потужного санкційного та військового примусу. Це чітко розуміють наші американські та європейські партнери. Тому зараз у центрі уваги – посилення тиску на Рф паралельно з розширенням спроможностей України завдавати ударів по військових об’єктах ворога на його території. Втім, стамбульський формат має важливі й конкретні цілі. Перша – обмін полоненими. Два попередні раунди дали змогу значно збільшити кількість звільнених українців, зокрема й цивільних. Друга – повернення депортованих дітей. Ця гуманітарна місія має стати ключовим пунктом обговорення. Третя – підготовка майбутніх переговорів на рівні лідерів. Остаточні рішення у Кремлі ухвалює лише одна особа. Президент Зеленський неодноразово підкреслював, що завершення війни можливе лише за прямої участі керівників двох держав. Стамбул – це ще один крок до реалістичних рішень, і українська делегація працюватиме саме на такий результат.

Субʼєкт Путін хоче війни, вбивств та руйнувань і в спільних інтересах людства має бути силою примушений до миру. Ми досягли моменту, коли це стало таким саме загальновизнаним фактом у світі, як кругла форма Землі та польоти на Місяць. Звичайно, знайдуться ще фрики, які спробують оскаржити очевидне. Однак вони сперечатимуться із залізобетонним цивілізаційним консенсусом: Рф може жити тільки в стані кривавої війни. Інших конкурентностей і суб’єктностей у цієї країни немає… Своєю брехнею та кровожерливістю Путін відверто вже дістав буквально всіх, від штучного інтелекту Grok до Білого дому, від нейтральних донедавна країн Північної Європи до Глобального Півдня, на якому дедалі менше охочих виправдовувати геноцид. У час постправди щирою, справжньою правдою визнана українська, вистраждана на полі бою. Необхідність застосування мілітарного примусу до Рф більше не вважається однією з версій майбутнього. Кремль зірвав переговори, і ця необхідність лишилася єдиним способом повернути світ до нормальності.

За словами канцлера Мерца, час дипломатії в стосунках з Рф завершився. Правда в тому, що ніколи й не починався. Путін використовує переговори тільки для пропаганди, поширення своїх людоненависницьких ідей і затягування часу. Місяці безплідних обговорень необхідні йому для продовження повітряного терору, яким росіяни сподіваються зламати волю українців до спротиву. Сьогодні вночі для цього не вистачило атаки 397 безпілотників разом із 18 балістичними й крилатими ракетами. Отже, будуть нарощувати обсяг ударів. Рф демонстративно та вкрай цинічно «синхронізує» удари по цивільному населенню України з об’єктивно миротворчими заявами Президента США. Очевидно, що Путін вважає себе хитрим дресирувальником із ракетним батогом у руці. Курс Кремля на зумисне приниження ролі Сполучених Штатів як посередника й лідера світової спільноти, попри поблажливе від початку ставлення, зрозуміли й у Білому домі. Конфлікт державних інтересів підсилюється тепер зіткненням характерів. Жодних сумнівів немає в тому, що фінал цього протистояння буде вкрай неочікуваним і негативним для провокативного «субʼєкта Путіна»…

Рішення Президента Трампа продовжити й розширити військову допомогу Україні на тлі продуктивних особистих комунікацій із Президентом Зеленським очікувалося, бо відповідає найгострішим інтересам США. Це пряма обʼємна ін'єкція коштів у серце американської промисловості. Заводи в кількох десятках штатів уже перевантажені замовленнями, створюються робочі місця, власні арсенали оновлюються. Головну вигоду становить також і зниження ймовірності агресії Рф проти інших держав у Європі. Зупинивши Путіна сьогодні в Україні, Білий дім уникне астрономічних витрат на захист союзників по НАТО завтра. Цю демонстрацію сили бачать по всьому світу. Європа дихає з полегшенням, маючи шанс на своє безпекове переформатування, Китай уважно стежить, КНДР все очевидніше грається із сірниками, Іран закріплює вивчений урок. Кожна українська перемога американською зброєю додає США ваги в переговорах, відчиняє двері для вигідних угод у торгівлі та безпеці. Абсолютно зрозуміла логіка…

Не буває вічних союзів, і кожен альянс необхідно зміцнювати. Попри скепсис напередодні саміт у Гаазі зміцнив НАТО. Вперше з умовних 2 % оборонного бюджету взято курс на 5 %. Це сигнал усім супротивникам: найпотужніший військовий союз в історії планує лише посилюватися. Більше ніхто в НАТО, включно з Президентом Трампом, не сумнівається, що експансіоністські наміри Кремля виходять за межі України. Тому в Гаазі були зафіксовані три базові речі. Перше: Рф є головним ризиком. Друге: для мінімізації ризику треба перебудувати структуру НАТО й суттєво збільшити фінансування. Третє: програми стримування неможливо реалізувати без України. Визначення Рф як загрози та підтвердження наміру підтримувати Україну внесено у фінальний документ саміту. Тепер це фундаментальний статус-кво. Такий тепер вигляд має загальна безпекова архітектура Європи – з Україною як невіддільною частиною.

Конфлікти на Близькому Сході, напруження в Індо-Тихоокеанському регіоні, загострення в Африці є ланками одного глобального ланцюга, за яким чітко простежується вплив Рф. Кризи вигідні Москві через коливання цін на енергоринках. Зростання вартості нафти прямо наповнює російський військовий бюджет. З погляду України ситуація на Близькому Сході несе ризики, але не є катастрофічною. Хоча увага міжнародної спільноти тимчасово зміщується, це не означає втрати підтримки. Технологічні та військові можливості Заходу достатньо гнучкі, щоб одночасно допомагати Ізраїлю та Україні. Зброя, яку використовують в обох конфліктах, суттєво різниться, а тому безпосередньої конкуренції за ресурси немає. Для Європи війна в Україні залишається головним питанням безпеки. Європейські еліти вже чітко усвідомлюють, що без стабільної та сильної України стримування Рф неможливе. Події навколо Ірану лише підкреслюють необхідність пришвидшення військового виробництва та трансформації безпекової архітектури ЄС.

Учора субʼєкт Путін влаштував розмовне шоу спеціально для Президента Трампа і провів пресконференцію в зручний для перегляду за океаном час. Суб’єкт навʼязливо й нахабно повторив свої вимоги фактичної капітуляції України. Головна заява: зустріч із тандемом Трамп/Зеленський можлива лише за умови загальної згоди Заходу на капітуляцію України. Вікно можливостей для домовленостей з Рф, яке Білий дім досі вважав відкритим, демонстративно зачинили з боку Кремля. Путін ірраціонально вірить, що навіть після трьох із лишком років кривавої та масштабної війни зможе домогтися повної перемоги. Впевненості йому останнім часом додає активізація масових ракетно-дронових ударів по Україні, виключно по цивільних. Очевидно, що без суттєвого посилення української протиповітряної оборони сучасними західними системами, а також без збільшення ракетних можливостей України повернути росіян на переговорний трек буде дуже складно.

Незабаром втрати росіян загиблими та пораненими, за підрахунками українського Генштабу, перевищать 1 000 000 осіб. Колишні сподівання, що трунопровід з України протверезить сусідів, на цьому етапі здаються смішними. Не треба ілюзій, Кремль і далі без жалю палитиме у вогні війни жителів депресивних регіонів. Неймовірна байдужість Рф до втрат випливає зі штучності утворення «російської нації». Московська еліта не вважає підданих рівними й навіть своїми. Це ставлення завойовників до переможених, панів до холопів. Втрати не болять російській владі, бо жертви не є для Кремля повноцінними людьми. Що тоді казати про ставлення росіян до українців? Звіряча жорстокість агресора – це причина, чому визволення військовополонених, цивільних заручників, викрадених дітей є завданням № 1 для України.

Визначення медичного діагнозу Путіна належить майбутньому, а поки що маємо тверезо оцінювати його менеджерський рівень. Суб’єкт є божевільним на стратегічному рівні, але цілком раціональним на тактичному. Розпочинати у XXI столітті геноцидну війну проти європейської держави розміром із Францію – чиста клініка. Але методи й засоби ведення цієї війни обирають у Кремлі з холодною прагматичністю. Здавалося б, який сенс у бомбардуванні українських міст, якщо військові та військово-промислові об’єкти звідти виведені та розосереджені, а кадри зі зруйнованими житловими будинками сприймаються у світі болісно й підвищують рівень підтримки України? Насправді метою є виснаження наших небагатих запасів ракет ППО. Згодом це має змусити українську владу до складного вибору між захистом цивільного населення та захистом військової інфраструктури. Одне рішення призведе до підриву моралі, друге полегшить просування російської армії по землі. Правильного варіанту немає: кожен веде до послаблення оборони. На що саме він хворіє, обговоримо потім. А зараз маємо зосередитися на симптоматичному лікуванні: промиванні Рф санкціями, шоковій терапії далекобійною зброєю, загартовуванні української ППО.

Очевидно, що суб’єкт Путін зробив ставку на цинічні удари по особистій репутації Президента Трампа, розраховуючи на його готовність до «діалогу з росіянином». Жорстокі ракетно-дронові удари по Україні в останні дні є нахабно демонстративними: «Дивіться, що я можу!» Водночас виступ Лаврова про небажання Рф дозволити Україні суверенність перекреслює всі американські ініціативи. Кремль розпалює війну, перевіряючи Білий дім на готовність відповідати за слова. Президент США досі має вибір. Перший варіант – підкріпити діями свої слова про «божевілля» Путіна. Запровадити нові санкції, просувати повне ембарго на торгівлю з Рф, схвалити нові постачання озброєння, посилити українську ППО. Другий – розвести руками, визнати надмірну складність проблеми й вийти з процесу переговорів про завершення війни. Кремль упевнений, що станеться саме так.

Умиротворення Рф сьогодні є набагато складнішим завданням, ніж силовий примус. Путін відкрито демонструє неготовність до дипломатичного рішення. Виконання його вимог позбавить Україну життєздатності, а отже, їх неможливо навіть обговорювати. Простір для компромісу наразі відсутній. Натомість стратегія примусу Рф до миру успішно випробувана й вимагає лише наполегливості в реалізації. Постачання зброї має тривати, щоб Україна продовжувала завдавати окупантам нищівних втрат, які Путін не може компенсувати без політично токсичної мобілізації. Захід має також допомагати Україні будувати безпілотники та ракети для руйнування ворожої інфраструктури. Санкції, які скоротять продажі російської нафти, мають ударити по бюджету Рф. Натомість бюджет України треба зміцнити коштом заморожених російських активів. Усі ці заходи разом складаються в гарантії безпеки для України, реально дієві, на відміну від будь-яких формальних запевнень на зразок Будапештського меморандуму. Вже абсолютно зрозуміло, що мир настане лише тоді, коли Рф не зможе більше на нас наступати.

На жаль, після телефонної розмови Трамп/Путін статус-кво не змінився. Україна, як і раніше, пропонує єдиний реалістичний вихід із війни: через негайне та безумовне припинення вогню – повсюдне, тривале, обов’язкове… Європа повністю підтримує в цьому Україну, абсолютно чітко розуміє всі ризики, які несе й сама війна, і її відтерміновані наслідки... США, як і раніше, залишилися глобальним посередником, який усе ще вважає, що Росія договороздатна й готова вийти з війни заради бізнес/інтересів… І є незмінна позиція Росії, яка, як і раніше, хоче війни, руйнувань, убивств, бо вважає їх єдиним способом існування своєї нинішньої держави. Є Росія, яка не готова й категорично не хоче припинення вогню. І є якийсь нав’язливий стан «пошуку та усунення першопричин війни», хоча єдина справжня причина – сам факт неспровокованої агресії Рф…

Попередні висновки... Росія не хоче реальних, фундаментальних переговорів (що завжди було очевидно), підмінюючи їх явними імітаційними діями… Росія (особисто Путін) не хоче закінчення війни, оскільки не може запропонувати альтернативу власним масовим воєнним злочинцям і не хоче повертати їх на свою територію... Росія демонстративно навмисно ображає всіх глобальних посередників, які намагалися забезпечити переговорний процес у Туреччині, відправивши делегацію вкрай низького статусу… Росія явно затягує час, водночас із низькорівневою делегацією відправляючи по Україні десятки дронів і ракет (по великих містах). Висновок простий: необхідна остаточна відмова від ілюзій щодо договороспроможності суб'єкта Путіна, жорсткий примус Росії до миру, новий санкційний режим. До речі щодо санкцій: це позбавлення доходів від експорту нафти через санкціонування тіньового флоту та всього страхового й логістичного бізнесу, що має з ним справу. Це боротьба із центрами обходу санкцій та посередниками на Кавказі, у Центральній Азії, на Близькому Сході. Це розширення санкційного режиму на «Росатом» і «Роскосмос». Як останній крок – всеосяжні санкції проти Центробанку та всієї банківської системи Рф. Кажуть, що масштабні санкції шкодять усім учасникам глобальної економіки. Невже шкодять так сильно, що краще воювати?

У можливому майбутньому навіть першокласним російським міфотворцям (які залишаться на уламках Рф) буде важко після фіналу Путіна зліпити історичний образ «великого вождя». Параноїку Сталіну записали в заслуги індустріалізацію і взяття Берліна. А що нинішньому – запуск «ВКонтактє» і геноцидні війни проти набагато менших Грузії та України? І без результату. Росіяни люблять усе велике й очевидно фейкове. Найбільше, що є сьогодні в Рф, – це розрив між дрібною особистістю Путіна та його космічними амбіціями. Дослідники майбутнього здивуються, відкривши, як сильно російська політика останніх десятиліть визначалась особистими страхами лідера. Помаранчева революція, віруси, Навальний, старіння, русофобія (як наслідок глобального хамства й нахабства Рф), незалежні медіа, Пригожин, імітаційні поїздки на фронт… Здається, до переліку можна додати жорсткі та прямі ініціативи Володимира Зеленського. Наскільки сильно треба боятися прямої розмови з українським лідером на тяжку тему, щоб замість цього обрати продовження кривавої війни?