Психологічна підтримка

Коли хочеться зникнути Бувають дні, коли не хочеться нікого бачити. Коли навіть тиша здається надто гучною. Таке бажання — не про слабкість. Це спосіб психіки сказати: «мені забагато». Ми звикли жити в режимі постійного включення — реагувати, відповідати, тягнути. Але людська психіка має межі. Іноді зникнути — це не втекти, а повернутись до себе. Зняти напругу, перестати бути для всіх і хоч трохи побути просто собою. Можна не зникати назовсім, а лише на мить — у спокій, у дихання, у себе. Саме з таких моментів потім повертається здатність жити далі.

Відчуття, що «зі мною щось не так» Ми часто носимо це відчуття роками — ніби є якась невидима помилка, яку треба виправити, щоб нарешті бути «достатнім». Корінь цього почуття — у досвіді, де прийняття було умовним: коли любили не нас, а нашу слухняність, зручність, успіхи. І тоді кожен збій здається катастрофою. Ми вчимося дивитися на себе очима тих, хто колись не витримав нашої справжності. І не помічаємо, що вже давно можемо дивитись інакше. Бути «неідеальним» — не помилка, а спосіб залишитись живим. Можна не виправляти себе — а спробувати почути: що у мені зараз хоче жити, а не виправлятися?

🎨 Ти — дизайнер, просто ще не знаєш про це ⚡️ Безкоштовний міні-курс з UI/UX-дизайну — старт для нової ІТ-професії, де не треба вміти малювати! https://i.goit.global/5pJMN За 4 дні ти: ▫️ Створиш прототип і клікабельний макет мобільного застосунку ▫️ Освоїш Figma — топовий інструмент UI/UX-дизайну ▫️ Зрозумієш, чи це твоє 🎁 Після реєстрації — бонус: «Штучний інтелект для дизайнера» 👉 Реєстрація тут: https://i.goit.global/5pJMN ®️

Боляче дивитись на чужі радощі Це не завжди заздрість. Частіше — біль від того, що колись ми теж могли радіти, але тепер ніби втратили цей доступ. Коли хтось поруч щасливий, ми мимоволі стикаємось із власною порожнечею. З тим, що болить, не здійснилося, не вдалося. І тоді чужа радість звучить як нагадування: «у тебе цього немає». Це болісно, але чесно. Бо цей момент відкриває не темряву, а потребу. Потребу знову відчути життя — по-своєму, без порівнянь. Іноді шлях до власної радості починається не з досягнень, а з того, щоб дозволити собі сумувати про те, чого не вистачає.

Коли тиша лякає Ми прагнемо спокою, але коли він приходить — стає тривожно. Знайоме відчуття? Після довгих періодів стресу чи хаосу, коли життя нарешті стихає, багато хто відчуває неспокій: «Ніби щось має трапитись». Це реакція нервової системи, яка звикла жити в режимі тривоги. Тиша сприймається як загроза, бо мозок не розуміє, що робити без постійної напруги. У такі моменти варто не намагатися заповнити паузу, а помічати: «Я не в небезпеці. Це просто спокій». Повертатися до тіла — через дихання, рух, торкання, запахи. Спокій — не порожнеча. Це простір, який треба навчитися витримувати. І з часом у ньому з’являється не тривога, а ніжність. Іноді тиша — це не відсутність життя. Це знак, що життя нарешті дало нам передих.

Привіт. Я Катя і я сертифікований та акредитований гештальт терапевт. Вже 8 років я працюю з • клінічними запитами: депресивні стани, апатія, панічні атаки, розлади особистості • екзистенційними запитами: втрата сенсу життя, кризи ідентичності • травматичним досвідом • запити про стосунки: з батьками, з партнерами, з дітьми, з грошима Маю клінічну спеціалізацію та спеціалізацію з роботи з гендерною ідентичністю, парами та подружніми відносинами ЛГБТ 🏳️‍🌈 friendly Сесія 50 хв - 35 € Звертайтесь, @sernada

Коли здається, що тебе не цінують Це дуже тонке відчуття — коли наче все добре, але всередині щось стискається. Слова вдячності звучать, але не гріють. І здається, що ти даєш більше, ніж отримуєш. Іноді проблема не в іншому, а в тому, що наші способи проявляти любов і підтримку різні. Ми чекаємо на визнання у формі, яку самі звикли давати — і не помічаємо, що інший говорить «люблю» по-своєму. А буває, що ми справді опинилися там, де звикли більше віддавати, ніж брати. І тоді образа стає сигналом: «мені потрібно бути поміченим». Можна не вимагати — а просто сказати: «мені важливо знати, що я для тебе значу». Іноді ці слова відкривають двері, за якими давно чекали тепло.

Після втрати довіри Відновити довіру — не означає «забути». Це означає навчитися жити з пам’яттю, яка не болить кожного дня. Коли довіру зраджують, всередині щось падає. Не лише віра в людину — а віра в реальність. Здається, що тепер будь-хто може вдарити. І тоді ми починаємо закриватися — або перевіряти, контролювати, підозрювати. Але справжнє відновлення не в тому, щоб повернути все «як було». Бо того «як було» вже немає. Є нова історія — із тріщиною. Цю тріщину можна перетворити не на кінець, а на нагадування: «Тепер я бачу ясніше, тепер я обережніший, але ще здатний на контакт». Довіра не народжується вдруге одразу. Вона проростає тихо, у кожному маленькому «ти прийшов», «ти почув», «ти не зрадив цього разу». Довіра — це не сліпота. Це здатність знову бачити, не відвертаючи очей.

Неможливість зосередитись — коли психіка у тривозі «Не можу зібратись» — не завжди про лінь. Часто це про втому від постійного напруження. 2025 рік — час, коли наші нервові системи працюють на межі. Війна, невизначеність, економічний тиск — і мозок реагує, як на тривалу небезпеку. Концентрація зникає, пам’ять коротшає, навіть прості завдання викликають спротив. Це не слабкість. Це спосіб психіки сказати: «Я перевантажена». Відновлення починається не з примусу «зберися», а з м’якого спостереження: що саме зараз мені не під силу? Де я перенапружуюсь? Фокус повертається тоді, коли ми даємо собі право на розфокус. На тишу, повільність, прості дії без користі. Іноді зібратися — означає спочатку дозволити собі «розпастися на частини».

Сором за успіх Ми звикли говорити про сором за провал. Але є ще інший — тихий, прихований, за те, що вийшло. Коли в тебе щось виходить, а близькі реагують мовчанням, іронією чи натяком на заздрість — усередині з’являється дивне відчуття: «ніби зробив щось погане». Це — сором за успіх. Його коріння в досвіді, де радіти — небезпечно. У родинах, де не можна вирізнятись, бо хтось поруч завжди «гірше», будь-яка перемога сприймається як зрада спільності. І людина вчиться ховати радість, применшувати себе, не говорити про те, що добре. Парадокс у тому, що справжня зрілість — це вміння витримувати не тільки біль, а й задоволення. Дозволити собі світло — теж частина роботи над собою. Спробуй сьогодні не применшувати те, що вдалося. Навіть якщо це дрібниця — дозволь собі її відчути без вибачень.

Вітаю. Мене звати Ольга. Я практикуючий психолог, спеціаліст з Психосоматики. Я працюю з такими запитами, як: 🌱панічні атаки та некероване відчуття страху, тривоги 🌱симптоми у тілі та емоції, які заважають відчувати легкість життя, радість, ентузіазм 🌱супроводжую на етапі змін, коли треба закріпити нові та ефективні навички для тіла та психіки Перша освіта-філологічна, тому я добре розуміюся на ввічливій, уважній комунікації і перш за все ціную довіру, яку вибудовую з клієнтом. Теми: відносин, батьківства, зміни професії, адаптації у нових умовах життя, пошуку власного шляху та реалізації — це мої сильні сторони, які базуються на власному досвіді. Пропоную психологічні сесії на таких умовах: 50 хв - 500 грн Контакти: Телеграм: olgavpankova Телефон: +380977992375 ®️

Невидимість у власних стосунках Найглибша самотність — це не тоді, коли поруч нікого. А коли поруч є хтось, але тебе ніби не бачать. Це відчуття невидимості болить особливо. Ти поруч, але слова не доходять. Погляд ковзає по тобі, наче ти фон. І поступово ти починаєш сумніватися: може, я справді перебільшую? Невидимість не завжди про байдужість партнера. Часто — це зустріч двох людей із власними тінями: один не витримує чужих емоцій, інший боїться зникнути, якщо не буде зручним. І починається танець — хтось мовчить, щоб не злякати, хтось не слухає, щоб не почути. Видимість у стосунках починається не зі «зроби мене важливою», а з «я наважуся бути собою, навіть якщо тебе це не влаштує». Це ризик. Але без нього не буває живої присутності. Бути видимим — болісно, але це єдиний спосіб бути справжнім.

Повернення гри: як дорослим дозволити гратися Гра — не лише для дітей. Вона лікує, робить життя легшим і відновлює зв’язок із собою. У дорослому світі «серйозність» часто вичавлює легкість. Ми навчилися відкладати гру «на потім», як на дитинство. Але саме гра — безчужа, безоцінна, безрезультатна — повертає доступ до живої частини нас: сміху, інтуїції, ризику без страт. Гра не означає безвідповідальність. Вона означає дозволити собі експеримент: помилитися, посміятися, бути нелогічним. Через гру ми тренуємо креативність, відновлюємо допитливість, знімаємо напругу. І, що важливо, вчимося ставитися до себе більш ніжно. Почати можна з малого: 20 хвилин без мети, заняття, яке колись приносило радість, або гра з другом без плану. Це інвестиція у внутрішню свободу. Дозволь собі погратися — перший крок до повернення кольорів у життя.

Уява як лікувальний простір Уява — це не втеча від реальності. Це реальна здатність створювати внутрішній простір, де можна пробувати інші варіанти життя. Коли нам бракує відгуку в зовнішньому світі, внутрішній простір творчості стає ковдрою. Уява дозволяє проживати безпечні сцени: сказати те, чого не наважуєшся; уявити інший фінал; потренувати розмову з людиною, яку боїшся образити. Це не «придумування», а підготовка серця. Психологічна реальність, створена уявою, може змінювати нейронні зв’язки — давати досвід безпечного переживання. Таким чином уява працює як тренувальний майданчик: ми вчимося нових реакцій, відчуваємо, що інші варіанти можливі. Дайте собі право мріяти не тільки про великі речі, а про прості сцени: розмова, яка пройшла інакше; поїздка, на яку ви завжди відкладали; образ себе, який ви ще не пробували. Уява — це шлях не втекти, а навчитися жити інакше. Виділіть 5 хвилин: уявіть розмову, яку боїтесь мати, та програйте її з іншим фіналом. Запишіть відчуття після цього.

💚 Іноді найважливіше не «триматися»,а дати собі право на підтримку. Мене звати Анастасія. Я психолог і працюю з дорослими, які: • відчувають тривогу чи постійне напруження; • втратили опору або сенс; • мають труднощі у стосунках чи з особистими межами. 🌿 Разом ми створюємо безпечний простір, де можна бути собою без ролей, очікувань і страху бути «не такими». Умови співпраці 🔹 Формат: індивідуальна консультація онлайн (Zoom) 🔹 Тривалість: 60 хв 🔹 Вартість: 800 грн ✍️ Напишіть мені, якщо відчуваєте потребу у підтримці - разом ми зможемо подолати труднощі 🤝. З повагою та теплом, Анастасія. Звʼязатися зі мною @AnastasiiaViOl ☎️ +380987411398 ®️

Мікротравми — коли дрібні удари збираються у шрам Не тільки великі травми ранять. Маленькі, повторні удари теж складають важкий вантаж. Мікротравми — це буденні уколювання: постійне недопіклування, дрібні коментарі, ігнорування, що по краплі підточують. Один чи два рази це може бути випадковістю. Але коли «трохи» збирається щодня, воно перетворюється на систему болю. Людина починає жити у стані напруги, постійно очікуючи наступного «удару». Парадокс у тому, що оточення часто не помічає: «Та що там сталося, це дрібниці». Але для психіки це накопичення — як неконцентроване отруєння: симптоми можуть бути розмиті — поганий сон, дратівливість, почуття невпевненості. Назвати мікротравми — вже акт захисту. Почати говорити про межі, про свої відчуття, шукати тих, хто вміє відповідати іншою тональністю — це спосіб розрядити контейнер. Іноді потрібно просто визнати: «Мені боляче, тому що боліло тривалий час». Маленькі удари ранять не менш глибоко. Піклуйтеся про себе, щоб не дозволити шрамам стати нормою.

Заздрість: отруйна стріла чи маяк бажань Коли серце стискає заздрість, ми відчуваємо приниження — але під нею часто ховається не страшний порок, а незадоволена потреба. Заздрість лякає, бо ми соромимось її визнавати. «Чому він має, а я — ні?» — звучить не лише як суд над іншим, а як суд над собою. За цим стоїть образ «небути достатнім», який формувався роками: порівняння в дитинстві, помічені й непомічені зусилля, старі відчуття недооціненості. Але з іншого боку, заздрість може бути дороговказом: вона показує, чого ми насправді хочемо. Якщо замість того, щоб карати себе, ми питаємо: «Що саме мене зачепило в цьому образі?» — відкривається можливість зрозуміти власні прагнення. Перетворити заздрість на інструмент — значить вчитись бачити її як інформацію, а не вирок. Це важко, бо попереду — працювати із соромом, з недовірою до власних прав на бажання. Але це реальний шлях від заздрості до руху у власному житті. Коли наступного разу виникне заздрість — запишіть, що саме викликало цей відгук.

 Амбівалентність перед батьківством Думка «хочу дитину — але боюся» може розривати людину навпіл. Це нормальні, але важкі почуття. Бажання мати дитину часто накладається на страх: «Чи я зможу? Чи зміниться все назавжди? Чи не втрачу себе?» Амбівалентність тут не означає «я його не хочу» — вона означає, що в одному й тому самому серці сидять дві правди. Одна частина тягне до піклування, інша — до свободи, рутини, професійних планів. Часто під цими ваганнями — історія нашого власного дитинства: як нас виховували, чи було поруч тепло, чи були втрати. Боятися — значить переживати за можливість повторити або не повторити те, що було. І це відповідальність, яка лякає. Головне не рубати «правильно/неправильно», а дати собі простір на роздум: слухати себе чесно, говорити партнеру, шукати факти й підтримку. Рішення — не тест на моральність, воно — процес, у якому час і діалог часто дорожчі за імпульси. Дозвольте собі вагання й не карайте себе за них. Часто саме в повільності виростає найправдивіше рішення.

Реконструкція себе після великої зміни Розлучення, переїзд, втрата роботи, народження дитини — великі зміни змушують нас «перепрошити» себе. Це не швидкий процес. Коли щось важливе в житті змінюється, наша ідентичність теж втрачає звичні опори. Раніше «я — це те й те», а тепер питання: хто я без цього? Це час смутку за втраченими ролями — але й можливість для нового народження. Реконструкція не означає забути минуле, вона означає включити його як частину себе та дозволити собі пробувати нове. Це процес із кроками назад і вперед: інколи хочеться пришвидшити, інколи — сховатись. Ніжність до себе та терпіння — найважливіші супутники цього шляху. Дайте собі дозвіл бути в процесі. Сьогодні — маленький крок у бік нового «я».

Коли тіло говорить — прислухайся Іноді «все в порядку», але тіло дає сигнали: біль, втома, безсоння. Це не дрібниці — це мова, якою говорить душа через тіло. Психосоматика — не міф. Коли емоції не мають слова й не мають простору, вони знаходять вихід тілесний: спина, шлунок, шкіра, серце. Часто це тривалі сигнали про незадоволену печаль, про гнів, який не дали висловити, про тривогу, що стала фоном життя. Не «винайдена» хвороба, а спроба системи врятувати себе. Прислухатися до тіла — означає дозволити йому розповісти історію: де напруження, коли воно з’являється, які думки й образи йдуть поруч. Іноді перший крок до зцілення — не тільки таблетки чи діагноз, а слово, що супроводжує ті відчуття. Подумайте: що зараз говорить ваше тіло? Спробуйте відповісти йому лагідно.